ВХОД            Регистрация
Влюбленное зеркало.
Блог ведет Жадан Ирина Ивановна
 
Блог ведет Жадан Ирина Ивановна
1   ·   2   ·   3   ·   4   ·   5   ·   6   ·   7      »      [10]

Вам есть что сказать миру.

Вам есть что сказать миру. Издайте свою книгу: http://book-ua.net/#user-506

Комментарии (0) 09:30 | 20.12.2016

Світилка

Опубліковано: Український Авторський Портал: http://book-ua.net/Svitylka/

- Привіт, братику мій! Дякую, що зателефонував. Як ти? Та що я?.. Живу з Божої ласки. Приїхати? Дякую. Може, згодом, ближче до осені. І тобі янгола-охоронця, брате. 
    Дисплей блимає і згасає, а я всміхаюсь і заплющую очі. М`яке сонячне сяйво спливає на листя, яке теж починає світитися і випромінювати зелене світло. Сидячи на чудернацькій лаві-гойдалці у затишному парку (дарма, що у центрі великого міста), поринаю у спогади.
    Тоді, у свої п`ять років, я була впевнена, що світ обмежувався містом, де я мешкала з батьками, та селом, куди ми їздили влітку. Ще я була впевнена, що у селі завжди літо, бо взимку я його ніколи не бачила. Щороку воно залишалося тим самим: та ж цегляна хата, побілена вапном. Під важкою шапкою комишевого даху; трав`яне подвір`я, де я мандрувала, як у країні з кордоном у вигляді перелазу; льох під земляним горбочком, порослим «собачим милом»; город, де росли квасоля, соняшники, цибуля, картопля; дикуватий сад, у якому вільно стояли яблуні, сливи та груші. 
    У дворі починався шлях, який цікавив мене дуже, але не тим, куди він веде, а сам собою, бо здавалося мені дивним, як стежечка у дворі вже за перелазом вливалася до вкритої пилом дороги; та дорога за селом перетворювалась на розбитий вантажівками земляний шлях, який наче сам собою плив край поля за обрій.
    Часом я просилася зі своїми двоюрідними братом чи сестрою, які були старші за мене, проїхати з ними на рамі велосипеду. І знов мені не хотілося нікуди приїздити; було цікаво саме їхати, в теплих обіймах сестри чи брата, наче летіти над битим шляхом, дихаючи теплим запашним повітрям із пахощами квітів, поля під сонцем та легкого пилу, який здіймався понад  дорогою у повітря від будь-якого вітерця. Я була ще надто малою, щоб самій далеко пішки ходити шляхом; брати і сестри погоджувалися покатати мене тільки недалеко, коли їхали кудись у своїх справах. Та скоро я збагнула, що цей шлях має таємницю: він був наче прямий, і їхали ми все прямо; лише далеко попереду було видно поворот. Я і просила довезти мене тільки до повороту. Але поворот той ніколи не стояв на місці і не давав себе впіймати: щоразу він тікав уперед, а я сміялася і казала - до повороту, ти ж обіцяла, сестро, до повороту, а він ще ген далеко, наздоганяй його!
    Вже потім, коли приїхала до села школяркою, я відгадала цю загадку – шлях полого огинав поле; тому він сам був суцільним поворотом. Це мені відкрила наука геометрія, яка мені подобалась, бо в ній була якась поезія землі і простору. Але потай я всміхалась і не зрікалася дитячого дива.

    Тебе, братику, ще не було на світі (де ти був?), а навколо стільки всього цікавого коїлося!
    На земляній підлозі бабусиної хати бігали жовті пухнасті курчата. Перекидали (от дурні!) плошку з водою, тріпотіли малими крильцями і пищали, і дивилися так впевнено-задирливо. І навіть могли боляче тюкнути дзьобиком, якщо не встигнеш відбігти.
    На підвіконні у бабусиній хаті стояв цегляний горщик із якоюсь колючою рослиною, що нібито жила сто років. Мені було цікаво, чи вже виповнилося те сторіччя над сердитим карликом. Потай я іноді бажала йому сотого дня народження, бо він заважав дивитися у вікно на подвір`я, де клохкали кури і гордо крокував великий задерикуватий півень, якого, щоб не вкрали, відмітили зеленою фарбою.
    Ще на підвіконні стояв годинник, якого мої батьки привезли з міста, бо старий, з гирьками на ланцюжках, що висів на стіні, вже не міг ходити від старості – йому, на мою думку, було набагато більше, ніж сто років. Може, так воно і було, нічого дивного у тому нема. 
    Новий же будильник, здавалося, заповнював собою всю хату. Клацання металевого механізму досягало усюди; воно чулося, наче біля самого вуха, і на лаві біля столу, і на земляній підлозі біля печі, і на великому ліжку серед пухких, наче сніг, подушок; і навіть на печі, під самою стелею, куди мене, малу, піднімав на руках батько. Здається мені, що бабуся дуже потерпала від того нахабного годинника і мирилася з ним тільки щоб не образити сина з невісткою, бо вдачу мала тиху та лагідну. 

    У серпні була така задуха, навіть уночі, що ми з мамою спали у садочку, куди тато поставив між яблуні ліжко із залізною сіткою та купою ковдр і подушок.  Часом серед ночі я прокидалася від гупання достиглих яблук, і дивилась крізь мереживо гілок і листя на синє небо, на мерехтіння різнокольорових зірок, на німі далекі блискавки серед кудлатих темних низьких хмар на обрії. Часом свіжий вітерець зітхав уві сні, шелеснувши травою  і темно-зеленим листям. Тоді я знов ховалася у теплі обійми сонної мами, під ковдру, і непомітно засинала. Снилися мені зорі, які капали з неба; а це був уже ранок і накрапав теплий дощ: мама зі сміхом підхоплювала мене на руки, а батько вже згрібав подушки та ковдри і біг за нами до хати.

    Бабуся тоді вже жила у хаті сама. Діда свого я не знаю, бо він помер ще до мого народження. Дорослі їхні діти (мій батько був наймолодшим) мали вже свої сім`ї та жили окремо.
    Бабусин город вільно виходив на зелений луг коло ставочка, де паслися колгоспні гуси. Хоча за ними і наглядали, але часом галасливі птахи, штовхаючись та гелгочучи, набігали на край городу і їх доводилося виганяти, шмагаючи лозиною. Я при цьому тільки ховалася за бабусини спідниці, бо деякі гусаки були такі великі, що зверхньо дивилися на мене і мало не вважали за черв`яка.
    Іноді ми з бабусею виходили садом та городом на край лугу, де трава під босими ногами була соковита, волога, прохолодна, темно-зелена з білими цяточками квітів. Бабуся сідала у затінку на старе повалене дерево, я а бігала навколо неї, не забуваючи позирати на ставок у невеликій западині і на маневри білої армії гусей з безпечної відстані. У траві заплуталося пір`я, пір`я плавало у сонному повітрі. Я стрибала і собі здавалася пір`їнкою, що от-от злетить.
    Відпочивши, бабуся заходилася вибирати з трави ніжне пір`ячко на подушечки малим онукам, я допомагала, але більше гралася і ганялася за метеликами, які не дуже мене і боялися. Довго потім у мене була темно-синя, з білими цяточками квітів, легенька, м`яка та тепленька подушечка від бабусі.  

    Іноді ми з батьками відвідували бабусю у селі ближче до осені. Тоді у хаті бували довгі вечори з темрявою по кутках, стававших загадковими, бо керосинка, яка стояла на столі, не розганяла морок, а лише ніби чемно просила його зачекати до ночі. 
    З керосинкою і вечеряли: хліб, бульба у гарячому казанку, запашна соняшникова олія та кришталики солі у дерев`яній сільниці. Протягом життя доводилося мені куштувати немало делікатесів; але ніяка їжа не смакує мені так, як варена бульба з олією, хлібом та сіллю, та коли ще з цибулинкою!..
    Після вечері мене відправляли високо на піч, і я ще деякий час дивилася, як по стінах повагом ходять статечні тіні; слухала, як тихо бринить спокійний бабусин голос чи як батько розповідає своїй нетутешній дружині щось майже страшне про осінні темні ночі і співчуває мандрівникам серед степу, які не встигли знайти собі дах до ночі. Від тієї пори у негоду я завжди молюся за тих, хто у дорозі. Але ж усі ми – мандрівники у степу життя, і часом трапляється негода, і дощова холодна ніч, і так іще далеко теплий Божий притулок для нужденних та змучених…  

    Керосинка блимала, сутінки сміливішали, виходили з кутків, оточували стіл. Часом на дворі сяяли блискавки, десь падали з воза порожні велетенські діжки, дощ плескався та шелестів, а у хаті було тепло і затишно, і я непомітно засинала. Досі люблю дощ, коли можна нікуди не йти і побути на самоті, у затишку.           

    Ти, братику, хоч і є наймолодшим з моїх кузенів, та, може, і пам`ятаєш весілля нашого старшого брата, красеня і справжнього легіня, як у тих книжках, що я тоді вже читала сама. Вранці, ще вдосвіта (що для села не дивина) почалася у хаті весела, хоча і урочиста, метушня. За всім тим жінки не забували виловлювати з вихору біганини нас, малюків, та годувати, хоч похапцем, але смачно і ситно. Ми ж устигали збігати до хати нареченої, обкрутитися на одній ніжці та повернутися до хати, де молодий наречений, незвично мовчазний наш брат, ніяковіючи, всміхався до нас, його сестричок та братиків, трохи розгублено і з якоюсь незвичною ласкою.
    Жінки вирядили, нарешті, молодих, які ступили на поріг, застелений сірою кожушиною із хвилястим хутром, в якому молода ледве не загубила свій черевичок. Це примусило її міцніше стиснути лікоть нареченого, а той зніяковів іще більше, від чого запалало його засмагле обличчя з майже зрослими чорними бровами. Зелені його очі сміялися до нас, малих, а ми вистрибували поруч і раділи, що молоді пригортають нас до себе і не відпускають – мабуть, так вони трохи ховалися у дитячу юрбу від поглядів та слів дорослих.
    Навздогін молодим ледве не забули виплеснути цеберко води; але встигли і знов усі засміялися – тепер із полегшенням, бо зробили все, як годиться.
    Молоді сіли у бричку, прикрашену кольоровими стрічками та квітами. Тільки тут, на висоті і проти сонця, ми роздивилися, які ж вони обоє гарні: молода з високою зачіскою, з якої пишний білий серпанок фати спадав легкою хвилею; розпашіле обличчя наче намальоване, очі долу; вії так і не піднялися, доки вже не поїхали розписуватись. Молодий у чорному костюмі, біла квітка з довгими білими стрічками на лацкані; із сяючими очима, примруженими – чи то від сонця, чи то від втіхи.
    Ми, малеча, побігли до зали, де вже стояли накриті столи для дорослих і, окремо – для дітей. Наші столики були найближчі до молодих. Не знаю, чи був то звичай; мені здається, що так зажадали наші молоді.
    У залі стояла ялинка, хоча був, здається, травень. Я так дивувалася і раділа з цього, що була у захваті. Ялинку прикрашали теж кольорові стрічки, гарно зав`язані на зелені гілки.
    Тут сталося щось дивне: сестру, старшу за мене на рік, та мене покликала до себе доросла гарна дівчина, яка поралася біля ялинки, і дала нам по свічці. Вигляд у дівчини при цьому був урочистий, тому і ми принишкли. «Ви, - казала дівчина, - будете світилками, це так треба за звичаєм. Тримайте обережно, будете зустрічати молодят». Це було цікаво! Тепер ми вже точно протягом усього весілля будемо поруч із нашим братиком та його красунею-нареченою. Так і сталося. Усе свято молоді вовтузилися з нами, зі сміхом годували найсмачнішими тістечками зі свого столу (хоча і наш столик був повен ласощів), танцювали з нами, а ми співали їм весільних пісень разом із тою гарною дівчиною, яка при цьому ставала урочистою та натхненною.
    Надавали нам повні руки «шишок» - це такі весільні булочки, cхожі на їжаків. Награлися, набігалися і наспівалися ми досхочу, i не помітили, коли наші молоді зникли.
    Пам`ятаю, що вже сонна, лежачи на батьковому плечі, мурмотіла собі під ніс слова весільної пісні та, намагаючись опиратися сонній млявості, питала, де наш братик і наша нова сестричка.
    Їх ми побачили на другий день. Брат уже відкрито обіймав дружину, а вона ще ніяково ховала обличчя у нього на грудях. Ми не надокучали їм, а бігали, стрибали та ласували смачностями досхочу. 
   
    Одного тихого сонячного дня раптом десь узялися гомінкі люди – молодики і молодиці, статечні дядьки та моторні жіночки. Звичайно ж, прибігли і босі дітлахи, які зняли такий галас та вереск, що нічого не було чути, доки дід Коляда не гримнув на них:»А ну, цитьте, малі!» 
    І почало щось таке діятись, чому назви в мене в мої п`ять років не було. Молодиці та дівчата бігали туди-сюди, носили цеберками воду з колодязя. Чоловіки щось робили на широкому (як на мене) колі на твердій землі недалеко від перелазу. Тут мене покликала моя молодша тіточка їсти разом із двоюрідними братиками та сестричками. Тому щось важливе я пропустила. 
    У дворі патрали курей та гусок, варили та смажили. Тому нам, малим, смачні серця та печінки перепали іще гарячими. 
    Коли ми знов вибігли на вулицю, там коїлося зовсім вже щось неймовірне. Позакочувавши до колін штани та підіткнувши спідниці, народ босими ногами тупцював у якійсь калюжі, повної червонуватого мулу зі стеблинами сіна. Голосно лунали сміх, жарти та смачне чвякання під босими ногами.
     Старший за мене двоюрідний брат, пробігаючи повз, підхопив мене під пахви і поставив прямо у муляку, яка була прохолодна і лоскотала босі ноги волоконцями мокрого сіна. 
    Скрикнувши від несподіванки, я на мить заклякла і напевне заридала б уголос, якби мій брат, а за ним – усі, хто тупцював у калюжі ближче, не звернулися до мене лагідно, зі сміхом та заохоченням піти з ними у танок. Це вирішило справу. Замість того, щоб плакати, я посміхнулась їм та спробувала і собі тупцювати. За хвилину я вже завзято товкла глевку глину з водою та сіном, до втоми. Плакала вже потім, коли, не втримавшись на слизьких п`ятах, впала, і прибігла мама, і забрала мене з братових рук відмиватись. Ось що воно таке – толока. Що саме сусіди тоді допомагали нам будувати – не знаю, бо, втомлена і відмита, міцно спала до самого ранку. А на ранок були вже зовсім інші справи.

    Моя трохи старша двоюрідна сестра була завжди серйозна та діяльна. Молодшою за неї довго, до того, як ти, братику, народився (де ж ти був?), лишалася тільки я, тому саме я правила їй за команду, за військо, за клас або за народ.
    Пам`ятаю, як ми робили бичків з великих, нагрітих сонцем, жовтяків – перестиглих огірків – та сірників, з яких робили жовто-зеленим бичкам ноги. Кориди ці бички не витримали б, але для наших справ годилися. Збирали ми ще тоді польові квіти та плели віночки; ходили у них, запашних, ховаючи очі від сонця.  

    Хтось із дорослих братів навчив нас гукати до зірок у колодязь. Ставши навшпиньки, лягали на теплий широкий край колодязя у дворі і боязко зазирали до прохолодної глибини, у темні круглі стіни, які далеко внизу закінчувалися чи то дзеркальною підлогою, чи то перекинутим відображенням стелі, яка світилася блідим рухливим люстерком. «Бачиш, - казали ми одне одному, - там зірки, хоча і день зараз».  Відлуння підхоплювало наші голоси і котилося вниз, до блідих денних зірок. Тоді я збагнула, що зірки вдень не заходять, як сонце ввечері чи місяць вранці, а завжди – завжди! – дивляться на нас. Це було велике відкриття. Зірки мені дуже подобались, і вдень я часто сумувала за ними, такими гарними та далекими. Тепер вони наче стали ближчі, бо я вже знала, де їх шукати і навіть як з ними можна поговорити. Це дуже мене втішило.
    Дорослі, які побачили наші «розмови» з колодязем, заборонили нам і  підходити до нього, не те щоб зазирати вглиб. Але до цього дня, коли трапляється мені побачити колодязь, я не можу втриматись, щоб не зазирнути у нього і не пересвідчитись, що зірки поруч, і це наша з ними таємниця, яка і досі мене втішає.

    Потім ми вже тільки зрідка бували у селі, бо справ у місті побільшало, та й я вчилася.
    Пам`ятаю, братику, бачила тебе трирічного – тепер вже ти правив моїй трохи старшій двоюрідній (а тобі – рідній) сестрі за народ і команду. Втрьох ми здіймали такий галас, що дорослі випроваджували нас із хати у двір, де ми вже бігали та верещали досхочу.

    І ще пам`ятаю, як сиділа на бричці, яка котилася тим хитрим шляхом, що був суцільним поворотом; я самотньо сиділа обличчям до хати, з якої ми поїхали у місто; обличчям до стежини, яка, наче струмок, вливалася у ріку-дорогу; до ріденького перелазу, на якому сушилася строката ряднина. Потім шлях став повертати, повертати, мало не кружляти на місці, і я вже нічого не бачила, окрім стіни високих міцних соняшників у жовтогарячих коронах – з одного боку та поля зеленої озимини, над котрим висіло сонце і співало, як жайвір, - з другого.  Коли хата і перелаз зовсім зникли, я так і сиділа, дивлячись, як лишаються серед сухого теплого пилу сліди від брички, які майже одразу розвіював вітерець; як пливе над шляхом легка курява, що її здійняли колеса та кінські копита. 
    Хоч було мені небагато років, та я відчувала тоді, що навколо відбувається щось велике і незбагненне; відчувала, що все – і широке вільне поле, і невидимий за сонцем жайвір, і старий шлях, і стрункі соняшники, які, здавалось, шикувалися уздовж нашої дороги, - шанують і славлять присутність Того, Хто дає життя – їм, і мені, і усьому світові. Я не знала тоді, що відчувала присутність Бога. Тільки душа моя завмирала чи то у невимовній печалі, чи то у невимовній радості.

    …Ні, братику, любий, ніколи я вже не приїду до ваших країв. Бо в мене тільки і  лишилося, що багатство спогадів. У тих спогадах – ціле життя, світле і радісне, яким воно буває тільки в очах щасливої дитини.  У тих спогадах я – маленька світилка на цнотливому весіллі, біла пташина пір`їнка на зеленій травичці біля сонячного ставка, подружка хитрого шляху та співрозмовниця близьких лагідних зірок: вночі – крізь яблуневі віти, вдень – крізь темний отвір колодязя. Там, у тому краю спогадів, я жива.  Приїхавши через стільки років, побачила  би я усе іншим, а чогось і не побачила би зовсім, і від того тільки впав би холод у моє серце і вмерла би я раніше смерті. Бо хто знає, коли вмирає людина – коли її тіло перестає ворушитися чи коли у серці вмирає остання квітка щасливого спогаду?..        
      
    

[ Без назви ]
(Рецензія на твір: Світилка, автор: Ірина Жадан)
© Михайло Нечитайло, 18-01-2017
Тонке, колоритне, письмо, крізь яке повсюди пробивається філософія, образність, неповторність, дитяча наївність і спостережливість. Та ще любов над усім тим. До землі, до природи, до життя загалом. А зорі, що капають з неба, а зорі, що ховаються в колодязь - то такі штрихи, такі всеобємні й масштабні всесвіти, поза якими коли щось і є, то тільки наші душі. Отримав величезне задоволення. Дякую.
З повагою М.Н.
 http://gak.com.ua/review/92841   Гоголівська Академія
   
Комментарии (0) 10:18 | 18.01.2017

Квіти терену

Оповідання "Квіти терену": http://book-ua.net/Kvity-terenu/

Комментарии (0) 18:32 | 17.01.2017

Акция книгоиздателя

Уважаемые господа! Предлагаем вам  произвести оцифровку книг с последующей выкладкой их в цифровой форме на прилавках  ведущих книжных интернет-магазинов России и зарубежья.  Оригиналы просим представлять в формате word, rtf, обложки и иллюстрации - в формате jpg c разрешением 300 dpi. С издательством заключается типовой договор. Обращайтесь.

Комментарии (0) 20:33 | 16.01.2017

Приятного чтения!

Моя книга рассказов:

http://book-ua.net/Vlyublyonnoe-zerkalo/

Приятного чтения! 

Комментарии (0) 08:50 | 13.01.2017

Новое издание книги "Влюблённое зеркало. Рассказы"

Дорогие читатели! 

Издательство "Ridero" выпустило мою книгу "Влюблённое зеркало". 

Книга в интернет-магазинах:

ЛитРес: http://www.litres.ru/irina-zhadan/vlublennoe-zerkalo-rasskazy/

Ozon.ru, 

Google Books http://books.google.ru,

Bookz.ru,

Bookland.com,

ТД "Москва" http://moscowbooks.ru

http://Lib.aldebaran.ru

http://iknigi.net

а также на витринах мобильных приложений: MTS, Everbook, Билайн и др.

 

Сайт книги: https://beta.ridero.ru/book/#!/56eed1abf5aecf050015527a/

Комментарии (0) 16:22 | 30.05.2016

Новое издание книги "Эпиграфы"

Уважаемые читатели и гости блога!

Я рада поделиться с Вами новостью: 

Издательство "Ridero" выпустило мою книгу "Эпиграфы. Лирика". 
Книга в интернет-магазинах:
Ozon.ru, 
Google Books http://books.google.ru,
Bookz.ru,
Bookland.com,
ТД "Москва" http://moscowbooks.ru
а также на витринах мобильных приложений: MTS, Everbook, Билайн и др.
 

Сайт книги:

https://ridero.ru/books/epigrafy

Комментарии (0) 19:12 | 26.05.2016

Моя страница на портале Проза.ру

Приглашаю читателей и писаталей на свою страницу (портал Проза.ру):

http://www.proza.ru/avtor/sirena9augusta

Желаю весеннего вдохновения и творческих успехов.

С уважением

Автор.

Комментарии (0) 07:55 | 28.04.2016

Международный поэтический конкурс

Продолжается Международный поэтический конкурс "Восторг души".

Организатор - Международный Союз Творческих Сил "Озарение".

Присоединяйтесь!

http://msts-ozarenie.ru/forum/25-792-1

 

Отображается файл "Ирине Жадан.jpg"

Комментарии (0) 09:05 | 27.04.2016

Моя страница на портале Стихи.ру

Приглашаю гостей и читателей на мою страницу:

http://www.stihi.ru/avtor/sirena9augusta.

(Литературный портал Стихи.ру)

С уважением

Ирина.

Комментарии (0) 09:34 | 25.04.2016
1   ·   2   ·   3   ·   4   ·   5   ·   6   ·   7      »      [10]
--- Автор:aelita
Архив блога Архив блога
 
 
  • В блоге:
  • Всего статей  Всего статей  97
  • Всего комментариев  Всего комментариев  45
  • Статистика постов:
  • просмотров всего - 123967
  • зарегистрированными - 1229
  • друзьями - 1127
  • гостями - 122738
 
 

Блог ведет Жадан Ирина Ивановна



© 2010 «Evolline».
© 2010 «Do100verno».

Влюбленное зеркало.



Стеклянный Сириус И нежный шум дождя, И моря шелестящие покровы,- Из жизни, как с чужбины, уходя, Кто смог все это обозначить словом?..



Авторизация

Закрыть [X]
Логин:

  
Пароль:

  
Забыл пароль

 
Логин:     Пароль: